pressclub

  • Збільшити розмір шрифту
  • Розмір шрифту за замовчуванням
  • Зменшити розмір шрифту
Зміст Країна фантазія Країна фантазія! У понеділок я прокинувся…

У понеділок я прокинувся…

E-mail Друк PDF
Життя плине у розміреному ритмі. Дні схожі, як дві краплі води. Але іноді випадають такі дні... 
У понеділок я прокинувся від дивного відчуття. Що за чорт? Мій жирнючий рудий котяра, звісивши свої лапи з подушки, з усією люттю, гриз мене за вухо. Я йому що, сніданок? Жахливий ранок!
На годиннику вже 09:30. НЕ МОЖЕ БУТИ!!! А на дев’ять треба бути в інституті і писати контрольну роботу з конституційного права!? Проспав! Я ж до третьої ранку вчив те дурне право. Навіщо?
Чекав 40 хвилин свою маршрутку. Ну нарешті!!! Зайшов (навіть місце є!), не минуло п’яти хвилин, як вона зламалась. Сів на іншу – міліція зупинила. Та що ж це таке? Мені ж в інститут ТЕРМІНОВО треба.
10:00 . Я на місці. На контрольну не встиг.  Ще й на початок другої пари запізнився! Викладач - мегера. Зараз мої кишки намотає собі на товсті окуляри у чорній оправі і навіть оком не кліпне. Зайшов. Мегера усміхається. ЇЇ усмішка не віщує нічого доброго. Відповів на купу «питань для тих, хто запізнився» і навіть запишався собою. Пам'ять гарна – часто рятує. 
Закінчилися пари. Думав здохну,  доки відсиджу. Вже на вулиці ввімкнув телефон. Смс прийшло: друг в аварію потрапив. На всіх парах помчав до лікарні. Все нормально, у нього легкий струс мозку та кілька подряпин. Зайшов, а він лежить і усміхається. «Чого це ти?», - питаю. Виявляється радіє, що на пари ходити місяць не треба буде. 
Від свіжого повітря аж легше стало. Вирішив пройтись парком до зупинки. 
Інколи, на самоті, приходять у мою голову розумні думки. Замислююся над життям. І чому обрав те право?! Сиди, купу законів вчи. А  через 2-3 дні все одно з голови все вилітає. Хоч вчи, хоч не вчи! Не для мене це все. І радості ніякої, лише роздратування.
Згадав про друзів, а точніше про друга. В мене він один, а інші просто знайомі. Дімка, не раз рятував у складних ситуаціях. Нажаль, бачимось рідко. Та нічого – виправимо! Це ще з того, що можна виправити. Набираю номер Дімки – телефон квакнув два рази і подивився на мене своїм мертвим оком. Телефон  здох, залишилось ще й мені. Ніби і не п’ятниця, і не тринадцяте, а день препаскудний виявився.
Догріб якось додому. А він у мене великий, не квартира якась дрібненька. Та ще й у дворі собака величезна - вівчарка. Рідік звати. Сам назвав. Собака породиста, але дурна. Даєш їй їсти, а вона на тебе дивиться, доки носом не ткнеш у миску. На кота кидається. Той, бідолаха, вже й з дому не виходить – боїться! Я б теж, побачивши таку пащу з жовтими зубами, сидів би в домі. Але він на мене не гавчить – знає хто хазяїн!! 
Де мої ключі? НЕМАЄ?? Я ж їх брав з собою… Не знайшов. Вихід один – лізти у віконце. Чекати надворі, доки не прийде мама, не хочу. Прохолодно.
І я поліз у те трикляте вузьке віконечко. Застряг на півдорозі. Завис! Через пів години заскрипіла хвіртка, закричала мама. Я з переляку сіпнувся і гепнувся на підлогу. Вже лежачи у ліжку, думав: «Веселий день вдався!» І на цій філософській думці мій завалений сміттям розум, відключившись, пішов відпочивати. Заснув кіт і запанувала ніч. Стрімко впадаючи у сон згадав, що не встановив будильник, але сил не було, бо вже йшов звивистими стежками царства Морфея. 
У вівторок я прокинувся…
 

Випадкове зображення