pressclub

  • Збільшити розмір шрифту
  • Розмір шрифту за замовчуванням
  • Зменшити розмір шрифту

-17

E-mail Друк PDF
Зима. Холодно. За вікном падає сніг, а на підвіконні розсипано трохи хлібних крихт. На вулиці мінус 17 º , а мені тепло. Закутана у білий шарф, дивлюсь зачарованими очима на цей пейзаж. І розумію, що так хочу літа! Хочу на море! Хочу на пляж… Але, геть мрії! Я у школі! Зараз урок української мови. І краще б мені сидіти тихо, бо знову не виконала д.з. . Боже,  збав, щоб про це дізнався вчитель української мови. Якщо ж дізнається, забере щоденник, намалює одиницю і ще петицію на пів сторінки. Боже збав! Знову не про те думаю. У сотий раз кажу собі: «треба уважно слухати!» Та де там! Я же «вся» на морі! Тільки вже вечір мені ввижається, тихий прибій хвиль і таке нереально рожеве небо. Над морем біля десятка  чайок літають, а на березі діти запускають повітряних зміїв. Чорт забирай, як же я хочу літа! Стоп! Повертаюсь у реальність, до виконання вправ, а рука сама сонечко малює. Періодично дивлюсь на годинник, а час наче зупинився. Ось і дзвінок на перерву, тільки незвичний, якась доволі знайома мелодія. А хтось так нахабно штовхає мене у бік, я вже хочу обернутися та вмазати…. як прокидаюсь. Я на пляжі. Зараз літо. Ввечері на вулиці плюс 30º, а я мрію про мінус 17º.  
 

Випадкове зображення